Інтерес до Сибіру виник у Західній Європі давно — можливо, ще за часів Марко Поло

Опубліковано в “ Науці в Сибіру”, 1996, № 3;
як рецензія на воронежсько-петербургское перевидання Б. Сандрара передруковано (зі змінами і доповненнями) у “Слові Сибіру”, 1997, № 6*;
ще один передрук — у журналі “Академмістечко”, 1997, № 1

Далеко від Монмартру…

Інтерес до Сибіру виник у Західній Європі давно — можливо, ще за часів Марко Поло, що назвали цей невідомий і великий край “Країною мороку”, але лише деякі європейці проникали сюди. Можна згадати полоненого шведського офіцера Страленберга — одного з перших етнографів Сибіру, пізніше — Яна Потоцького, автора знаменитої “Рукопису, знайденого в Сарагосі”, що побували тут на початку ХІХ століття з археологічною експедицією, чи іншого археолога — француза де Баючи, промисловця Алибера, що розробляв графітні родовища, американського журналіста Джорджа Кеннана, що описав сибірську каторгу і життя місцевих кочових народів, фінського етнографа Альквиста (Оксанена)... З відкриттям Транссибірської магістралі потік дослідників, підприємців, мандрівників збільшується. В одному з перших потягів проїхав по Барабинському степу відомий фізик Роберт Вуд, уражений достатком тутешніх кавунів. А в першому потязі, що обігнув Байкал (до 1904 року склади переправлялися через озеро на поромі), був компаньйон російського купця Роговина Фредерик-Луи Созе, майбутній французький поет Блез Сандрар.

Був грудень, йшла російсько-японська війна. У поемі “Проза про транссибірський експрес і маленьку Жанну Французьку” він писав:

“Я бачив чорні потяги, мовчазні потяги, вони поверталися з далекосхідного краю, на примар були схожі вони;

І очі мої, як ліхтарі на задніх вагонах, за потягами цими усе ще слідом біжать.

У Тайзі сто тисяч поранених агонізували через відсутність усякої турботи.

У Красноярську по лазаретах ходив я.

У Хилке зштовхнувся з обозом солдатів, що зійшли з розуму”

(переклад М. П. Кудинова).

Подорож по Сибіру в Харбін було зв'язано з авантюристичними торговими операціями Роговина на Далекому Сході, у Китаї, Центральній Азії. Постійним рефреном у поемі звучить питання супутниці поета: “Блэз, скажи, ми з тобою далеко від Монмартра?”.

Зимові простори суворого Сибіру і відгомони війни офарбили в похмурі тони враження ще молодого (народився в 1887 році), але вже успели багато постранствовать вихідця зі Швейцарії. Навіть самий урочистий момент його подорожі описаний у поемі так:

“Від Іркутська наш шлях став набагато повільніший,

Став він набагато довший.

Ми в потязі були, що першим Байкал обігнув.

Паровоз прикрасили прапорами і ліхтарями,

І від станції рушили ми під сумні звуки царського гімну.

Якщо б був я художником, то на кінець подорожі не пошкодував би ні червоного, ні жовтого кольору,

Тому що здавалося мені, начебто всі ми небагато божевільнішими стали

І що марення неосяжні наклали відбиток кривавий на обличчя”.

Після скітаній по Росії, Азії, Європі й Америці Сандрар прожив довге життя, дружив з Гийомом Аполлінером і Максом Жакобом, Марком Шагалом і Амедео Модільяні, Эріком Саті і Дариюсом Мийо, Абелем Гансом і Рене Клером, брав участь у Першій світовій війні, де був поранений і змушений сам собі ампутувати праву руку. Але і після війни не залишила його пристрасть до бродяжництва. Як журналіст він неодноразово бував у Латинській Америці, писав про мексиканського генерала Панчо Вилье, нікарагуанця Сандіно, бразильянця Престесе, був військовим кореспондентом у Другу світову війну. Але тема Сибіру і — ширше — Росії просліджується у всій його творчості: від першої книги “Новгородська легенда”, що вийшла в Москві в 1909, через романи двадцятих років “Мораважин” (про російську революцію 1905 року) і “Визнання Дена Иэка” (дія якого розвертається від Москви до Антарктики) до післявоєнної автобіографічної тетралогії. Блэз Сандрар володів російською мовою, російські слова і реалії рясно розсипані по сторінках його добутків. І наприкінці життя він не розставався з лайкою — правнучкою придбаної в Сибіру їздового собаки.

Умер поет тридцять п'ять років тому, 20 січня 1961 року в Парижі.

* Публікації в “Слові Сибіру” передувало урізання:

“У нього було два імені. Для французької рідні він був Фредерик-Луи Созе, для німецької — Фрідріх Людвіг Заузер (що, напевно, історично і лінгвістично вірніше). Але для безлічі читачів у різних країнах він став Блезом Сандраром”.

Приводжу також початок замітки в “Слові Сибіру”:

“На книжкових прилавках Новосибірську ще можна зустріти невеликий, добірно виданий томик віршів Сандрара „по усьому світу і усередину світу“, що випустили в 1995 році воронезька „Орбіта“ і пітерський „Іван Федоров“,— репринт книги, що вийшла понад двадцять років тому в „литературных пам'ятниках“. Читачів у цього видання, напевно, небагато: складна образність поетики отпугивает, а ім'я автора — неголосне, маловідоме. До того ж він писав винятково білим віршем, так і не прищепився як випливає в Росії (у Європі традиційним, римованим віршем уже давно майже ніхто не пише). А авантюрна проза Сандрара (почасти біографічна) у нас майже не переводилася.

1 вересня виповнилося сто десять років із дня народження поета, і читачам, можливо, будуть небезінтересні деякі подробиці його життя. Тим більше, що на початку століття він зробив поїздку по Транссибірській магістралі. Їхав по торгових справах, як компаньйона купця Роговина. Подорож була знаменна тим, що Сандрар був пасажиром першого потяга, що обогнули Байкал (до 1904 року склади переправлялися через озеро на поромі). Згадати про це на сторінках газети коштує ще і тому, що у воронежско-петербургском перевиданні опущені післямови і коментарі”.

Прямо написати про те, що видання піратське, я не міг: газета (нині не існуюча) негласно фінансувалася великою книготорговельною фірмою, що, звичайно, не могла визнати, що торгує контрафактными виданнями. Тому в останній фразі я просто натякнув на це.

Today